Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України - Вікторія Вікторівна Садівнича

…деякі елементи українського народного обряду пострижин вказують на його прадавність? Зокрема, кидаючи зістрижене волосся на воду, примовляли: «Щоб дитина росла». Якщо ж його спалювали, то казали інше: «Хай іде за димом, щоб дитина горя не знала», – а закопуючи під деревом, просили: «Щоб коси росли й кучерявою була». Описані дії та словесні формули-побажання, що їх супроводжували, свідчать про те, що через взаємодію волосся з водою, вогнем, деревом і землею сподівалися передати їхні сили й властивості дитині.

Під час пострижин у деяких селах дитину й досі садовлять на вивернений вовною назовні кожух – символ достатку. Постриження здійснює хтось із рідних, а найчастіше – хрещений батько дитини, проте в деяких місцевостях цей обряд виконувала баба-повитуха чи мати дитини. Цікаво, що постригали в цих місцевостях через два тижні, місяць або півроку після народження. Стрижучи волосся, слід було витнути пасма над чолом, над вухами й на потилиці.

Обряд других пострижин має й інше значення – посвячення. Так, за часів Київської Русі, окрім пострижин на честь Роду й Рожаниць, хлопчиків стригли після другого року життя, щоб засвідчити їхній перехід із-під материнської опіки під батьківську. Для родин представників князівської дружини цей обряд міг супроводжуватися й першим саджанням на коня. Подібний ритуал, що засвідчував початок нового періоду життя, зберігся й стосовно дівчаток: у 3–5 років їм уперше заплітали волосся в коси.

Від сивої давнини наші предки вірили в потойбічне життя та відповідно до цих вірувань влаштовували похорон.

Вважали, ніби померлі живуть поблизу живих і приходять до них в означений час.

Люди завжди сприймали смерть як велике горе, але водночас розуміли її неминучість, що яскраво висловлено в приказці: «Якби не вмирали, то б під небо підпирали». Ставлення до смерті було неоднозначним, що наклало відбиток і на характер поховальних обрядів. Передусім, коли вмирала людина, родичі давали гроші в церкву на поминальне «подзвіння душі», потім покійника обмивали, одягали в найкращий одяг і клали на стіл у передній куток: головою до покуті, ногами до порога. Над померлим читали молитви, дзеркала та вікна запинали чорною тканиною й хустинами, щоб у них не залишилася його душа. У визначений час труну з покійником несли до цвинтаря. Віко було відкритим, жінки проводжали померлого в останню путь голосінням.

…ховаючи дівчину чи парубка, приготування та церемонії похорону поєднували з весільною обрядовістю? Дівчину одягали у весільне вбрання, уквітчували, готували гільце, яке потім укидали до могили, а до хреста, що його несли перед процесією, прив’язували весільні рушник та хустки. Якщо ховали хлопця, його теж святково обряджали, до шапки пришивали весільну квітку. Молодому небіжчикові випікали й весільний коровай, який роздавали по скибках на кладовищі, перед тим як опустити труну до могили. Вважали, що покійні, не одружившись за життя, беруть шлюб із могилою, смертю.

Після похорону відбувався поминальний обід, що розпочинався з колива. Під час поминок про покійника зазвичай говорили: «Нехай із Богом спочиває та нас не скоро до себе дожидає». Для покійного на столі виставляли чарку та нехитру закуску; п’ючи, не цокалися. На дев’ятий день після смерті справляли дев’ятини, на сороковий – сороковини, а за рік – роковини. Окрім влаштування багатого обіду, у ці дні наділяли бідних милостинею, замовляли в церкві службу. Щороку в поминальні дні на могили небіжчиків приносили обіди та ставили свічку. При цьому могилки тих людей, які вже не мали живих родичів, дбайливо доглядали односельці.

Дуже багато часу минає від смерті людини до визнанням її мертвою в індонезійському народі Торайя. Покійного там називають «сплячим», муміфікують і роками тримають в усипальниці, доки триває підготовка до завершального ритуального обряду. Вважають, що душа «сплячого» в цей час збирається в путь до країни духів, тож сам він іще не помер, а тільки «хворіє». «Офіційно» смерть настає тоді, коли труп небіжчика кілька разів підкинуть угору, а потім кладуть ногами на південь. У видовбаних в ущелинах місцевих скель печерних могилах можна побачити дюжини схожих на ляльок фігур. Ці фігури, звані тау-тау, охороняють спокій мертвих, похованих під ними.

Українці полюбляють і вміють святкувати, а в сучасному особистому календарі кожного поєднуються і родинні, і релігійні, і державні, і міжнародні свята. Тож як ми святкуємо? Почнемо розповідь про це з Нового року – одного з небагатьох свят, що об’єднують усе людство.

…лише з 1700 р. на території сучасної України Новий рік відзначають 1 січня? Увів такий порядок імператор Петро І «за прикладом усіх християнських народів…». Європа перейшла на сучасний порядок протягом ХVІ–ХVІІ ст., а доти в різних країнах Новий рік наставав у різні дні – 25 грудня, 25 березня, на Великдень.

Спочатку Новий рік для наших предків був весняним святом. У всіх давніх народів святкування Нового року зазвичай співпадало з початком пробудження природи після зими і переважно було приурочене до березня – початку землеробських робіт. Тож не дивно, що й давні слов’яни співвідносили початок нового року з настанням весни. Найімовірніше, за язичницьких часів Новий рік пов’язували з появою нового місяця та святкували в переддень весняного рівнодення, називаючи Новим літом. З приходом на руські землі християнства та впровадженням юліанського календаря 1 березня на наших землях офіційно призначили днем Нового року, адже, за церковними канонами, саме ця дата відповідає дню творення світу.

Коли ж у XV ст. руська церква прийняла візантійський обряд, початком року почали вважати 1 вересня (14 вересня за новим стилем). Відтоді наші предки святкували день преподобного Симеона Стовпника – «Семена», який символізував прихід нового року. Цього дня ще в козацькій Україні справляли пострижини хлопчиків і вперше садовили їх на коня, ткачі встановлювали верстати й починали виготовляти килими, бралися до роботи й усі інші сільські майстри: столяри, стельмахи, ковалі.